Видатні земляки
- Подробности
- Категория: Про місто
- Автор: Super User
- Просмотров: 3863
Видатний український поет, академік АН України Максим Тадейович Рильський дуже ємко і по-філософськи визначив універсальну «формулу єдності» минулого-сьогодення-майбутнього:
«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього.
Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».
Тому добірка біографій, розміщена на цьому інтернет-ресурсі, − це не тільки данина пошани й поваги нашим видатним землякам, це – наш місточок у майбутнє.
Попри не таку вже й давню писемну історію нашого краю, вона багата на яскраві особистості, таланти, крізь призму яких можна простежити непересічні явища історії Шполи, героїку шполян у захисті та розвитку України.
Перелік імен видатних містян великий і багатоплановий – це військові і письменники, промисловці і науковці, політики і художники. При цьому неможливо створити вичерпний список достойників. Тому цей перелік біографій іще буде доповнюватися і вдосконалюватися.
Балановська Леоніда Миколаївна(7.11.1883– 28.08.1960) –українська співачка (сопрано), уродженка Шполи. Дитинство провела в Шполі, а після смерті батька, бухгалтера цукрового заводу, з родиною переїхала до Єлисаветграда (тепер Кіровоград). Мати була чудовою піаністкою, тому й дочці рано прищепила любов до музики. В 1906 р. закінчила Петербурзьку консерваторію. Працювала солісткою Київської російської опери (1906-1908), Великого театру в Москві (1908-1919, 1925-1926), Севастопольської опери (1919-1922), Харківського театру опери та балету (1926-1933), викладачем Харківського музично-драматичного інституту (1927-1933), Бакинської (1933-1935) та Московської (1935-1960, з 1941 – професор) консерваторій. Активна пропагандистка української вокальної музики. Була членом музично-драматичного товариства „Кобзар” у Москві (1910-1917), виконувала українські народні пісні, романси М.Лисенка і Я.Степового. Мала голос широкого діапазону, співала також меццо-сопранові партії. Одна з кращих виконавиць вагнерівського репертуару. Гастролювала в Англії, Франції та Австрії.
Васильєв Євген Євстратович (18.02.1908 – 3.10.1955) – відомий український художник, уродженець Шполи. У 1928 – 1932 рр. навчався в Київському художньому інституті. Починаючи з 1931 р., був учасником кількох художніх виставок у Києві, де він постійно проживав. Кращі його твори – «Караван на Дніпрі», «Вранці в дорогу», «Дніпро біля Києва», «Голубий ранок» та ін. Йому належить і художнє оформлення спектаклів Київського театру опери і балету («Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка» та ін.).
Козир Олександр Миколайович (13.01.1966 – 08.09.1988) – воїн-інтернаціоналіст, лейтенант, уродженець Шполи. Навчався в Шполянській школі №5. Закінчив Київське суворовське училище та Сумське вище командне артилерійське училище ім. Фрунзе. Загинув у ході бойових дій на перевалі Саланг. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований у м. Шпола.
Коломійченко Михайло Сидорович (21.11.1892– 30.05.1973) –видатний український хірург-новатор, талановитий клініцист, професор (1936), заслужений діяч науки УРСР (1954), уродженець Шполи. Після закінчення медичного факультету Київського університету у 1919 р. почав працювати у Київському медичному інституті удосконалення лікарів. Виконував складні операції на серці, легенях, стравоході, шлунку. У 1933 р. він перший в Україні виконав складну операцію з приводу так званого „панцирного серця”. Під час Другої світової війни у складі 8-ї гвардійської армії під командуванням В.І.Чуйкова пройшов бойовий шлях від Сталінграда до Берліна. В 1950 р. він призначається головним хірургом Міністерства охорони здоров'я УРСР. Під його керівництвом велася велика робота по відновленню і вдосконаленню хірургічної служби в областях України. Одночасно керував кафедрами хірургії у Київському медичному інституті та Київському інституті вдосконалення лікарів. Зробив тисячі складних операцій. Михайло Сидорович написав 5 монографій і 135 наукових праць з різноманітних проблем хірургії. Його монографії з відновної хірургії стравоходу відомі й за кордоном. Під його керівництвом підготовлено 27 докторських і кандидатських дисертацій.
Коломійченко Олексій Сидорович (30.03.1898 – 17.09.1974) – видатний український лікар-отоларинголог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР, уродженець Шполи. В 1909 – 1914 рр. навчався в Шполянському вищому початковому училищі. Успішно закінчивши цей навальний заклад, а також середнє технічне училище в м. Київ, він у 1919 р. екстерном здає всі екзамени на атестат зрілості і зараховується на медичний факультет Київського університету як державний стипендіат. В 1924 р., отримавши диплом лікаря, працює в Ізяславській дільничній лікарні Шепетівського округу. У 1928 р. за конкурсом він обирається на посаду ЛОР-кафедри Київського інституту удосконалення лікарів. В 1936 р. його призначають завідуючим дитячим отоларингологічним відділенням, яке він організував вперше в Україні в районній лікарні ім. М. І. Калініна. Цього ж року без захисту дисертації йому було присвоєно звання кандидата наук. На той час Олексій Сидорович вперше в Києві застосовує видалення інородних тіл з дихальних шляхів за допомогою прямої ларингоскопії. В 1941 р. він захищає докторську дисертацію і йому присвоюється звання доктора медичних наук, а в 1946 р. – звання професора. В роки війни, перебуваючи в окупованому фашистами Києві, працював у ряді отоларингологічних закладів, брав активну участь у наданні допомоги партизанам і підпільникам. З 1943 р. завідує кафедрою отоларингології Київського медичного інституту. З 1960 р. Олексія Сидоровича призначають директором Київського науково-дослідного інституту отоларингології, який він очолював до кінця свого життя. За успішне хірургічне лікування глухоти у хворих отосклерозом в 1964 р. йому присуджена Ленінська премія. Під його керівництвом було захищено 16 докторських і 40 кандидатських дисертацій. Його перу належать понад 200 статей і 7 монографій. Створеному О. С. Коломійченком інституту отоларингології присвоєно його ім’я.
Кондратюк Олександр Іванович (4.07.1982 – 20.01.2015) – захисник України, герой-кіборг, лейтенант медичної служби, уродженець і почесний громадянин міста Шполи. До лав АТО був призваний Шполянським районним комісаріатом 21 липня 2014 року і направлений в розпорядження військового комісаріату Житомирського ОВК звідки перенаправлений в військову частину В 1611, де сумлінно виконував військовий обов’язок до останніх днів свого життя. У свої 32 роки Олександр досягнув значних успіхів, здобув професію лікаря-педіатра, значну увагу приділяв санітарно-освітній роботі, пропаганді здорового способу життя, профілактиці захворювань. Загинув 20 січня 2015 року під час виконання військових обов'язків на сході України. Страшна трагедія трапилась в результаті ведення бою з терористами в районі Донецького аеропорту. До Дня Гідності і Свободи (2015 р.) за ініціативи міського голови Сергія Кравченка Олександру Кондратюку присвоєно звання Почесного громадянина міста Шпола. А також Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Кравченко Михайло Степанович (12.11.1963– 7.06.1983) –воїн-інтернаціоналіст, уродженець Шполи. Навчався в Шполянській школі № 5. Закінчив її і вступив до Козацького професійно-технічного училища. Одержав там диплом механізатора широкого профілю і пішов працювати у колгосп „Маяк”. У 1981 році потрапив служити в Ашхабат, а через три місяці був відправлений в місто Кандагар. 7 червня 1983 року Михайло пішов на завдання – розчищати вороже мінне поле, на якому і прогримів останній для нього вибух. Звідти й прийшла похоронка зі словами: «Загинув смертю хоробрих, виконуючи особливо важливе завдання». За проявлену мужність Михайло Степанович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
Кулик Іван Юліанович (26.01.1897 – 10.10.1937) – український поет, письменник, дипломат, партійний і громадський діяч (справжнє ім’я Ізраїль Юделевич, літературний псевдонім – Р. Ролінато, Василь Роленко). Народився в сім’ї бідного єврейського вчителя в Шполі. Згодом батьки переїхали до Умані, де й минуло його дитинство та юість. Навчався в Уманській чотирикласній школі, пізніше – в Одеському художньому училищі. У 1914 – 1917 рр. у пошуках кращої долі виїхав до Америки, сподіваючись продовжити освіту. Працював чорноробом, брав участь у діяльності соціал-демократичної партії США. Звістка про революційні події на Батьківщині змусила його повернутися додому. В 1917 – 1919 рр. боровся за встановлення радянської влади в Україні. Входив до складу першого радянського уряду України. У 1919 р. став членом колегії Наркомату закордонних справ РСФРР. У 1919 – 1920 рр. працював на підпільній партійній роботі в Західній Україні та Польщі. З 1920 р. працював секретарем Кам’янець-Подільського повіткому партії, редактором щоденної газети «Червона правда», займався викладацькою діяльністю в Кам’янець-Подільському інституті соціального виховання. В 1924 – 1927 рр. працював радянським консулом у Канаді. В 1927 – 1934 рр. – на партійній і радянській роботі, очолював радіокомітет і республіканське видавництво З 1934 р. – голова Спілки радянських письменників України. У скарбницю української літератури ввійшли його поетичні збірки «Мої коломийки», «Зелене серце», «Змужніла молодість», «В оточенні», поеми «Чорна епопея», «Карачай», «Одужання», «Ніагара», прозові твори «Записки консула», «Пригоди Василя Роленка», «Чотирнадцята люлька» та інші. Перекладав твори багатьох зарубіжних письменників, зокрема Е. Багрицького, М. Тихонова, Н. Бараташвілі, А. Акопяна та інших. В його перекладах вийшла «Антологія американської поезії 1855 – 1925». Став жертвою сталінських репресій.
Кунець Олександр Миколайович (31.08.1924 – 30.05.1988) – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу, уродженець Шполи. Народився в сім’ї службовця, закінчив 7 класів. Навчався в Пензенському ремісничому училищі. У липні 1942 року Кунець був призваний на службу в Робітничо-селянську Червону Армію. З серпня того ж року - на фронтах Другої світової війни. До січня 1945 гвардії сержант Олександр Кунець був кулеметником розвідроти 21-ї гвардійської механізованої бригади 8-го гвардійського механізованого корпусу 1-ї гвардійської танкової армії 1-го Білоруського фронту. Відзначився під час Вісло-Одерської операції. 17-18 січня 1945 Кунець у складі розвідгрупи брав участь у бою з двома ротами німецької піхоти, що супроводжувала обоз. У результаті раптового нападу більша частина солдатів противника - 35 осіб - здалася в полон. У районі населеного пункту Пшестоловіце Кунець особисто знищив 45 ворожих солдатів і офіцерів, а також 6 автомашин. Пізніше група Кунця знищила велику групу солдатів противника (близько 150 чоловік) в захід від Нове-Място. У ніч з 24 на 25 січня Кунець, несподівано для супротивника увірвавшись на його аеродром, знищив 5 літаків з екіпажами. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року за «мужність, відвагу і героїзм, проявлені в боротьбі з німецькими загарбниками» гвардії сержант Олександр Кунець був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 7074. Після закінчення війни в званні старшого сержанта Кунець був демобілізований. Проживав у Івано-Франківську, керував комітетом ДОСААФ на одному з місцевих заводів.
Лущай Олександр Володимирович(16.08.1964 – 18.05.1983) –воїн-інтернаціоналіст, уродженець Шполи. Народився 16 серпня 1964 року, виріс у простій робітничій сім'ї, де дітей змалку привчали до фізичної праці, чесності у стосунках з людьми. Чотири місяці тривала військова виучка юнака в туркменському місті Йолотані, куди він призвався з Одеси. Саме там працював перед службою Сашко на судноремонтному заводі. На початку 1983 року Олександра направили в Джелалабад. 18 травня його підрозділ піднявся по тривозі. Через лічені хвилини колона вже була на марші. На ходу уточнювалося бойове завдання: блокувати велике угрупування „духів”, яке несподівано з'явилося на підступах до міста. В оперативному донесенні про цей бій серед сухих слів про втрати з обох боків було прізвище Лущай. Лише пам’ять про застріляну юність залишилася в серцях бойових товаришів, командирів і найдорожчих людей – батьків і сестри. За виявлені героїзм і відвагу рядовий Лущай Олександр Володимирович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Мішалов Володимир Григорович (26.03.1955) – заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки, директор Центру хірургії при Центральній міській клінічній лікарні в м. Київ, уродженець Шполи.
Морозов Анатолій Георгійович (19.05.1946) − людина діла і великої притягальної сили, авторитетна. Таким є доктор історичних наук, професор, голова Черкаської обласної організації Товариства «Знання».Народився А.Г.Морозов у сім’ї фронтовиків 19 травня 1946 року в м. Шпола Черкаської області. Його тато, кадровий військовий Георгій Андрійович, війну зустрів під Чернівцями, а мама Надія Іванівна, коли почалася окупація рідних земель, пішла в партизанський загін, а згодом вступила у Воронізьку дивізію народного ополчення. Після Великої Вітчизняної війни вони вижили, але залишилися інвалідами.У тяжкі повоєнні роки Анатолій рано, після восьмого класу, пішов у робітники, а навчався вже у вечірній школі, які й закінчив зі срібною медаллю. Хотів було стати військовим, навіть до військового училища вступив, та зрозумів, що армія не для нього, і продовжив удосконалювати робітничу професію на Донбасі.А оскільки його завжди вабила історія, люди і події давно минулих років. То вирішив систематизувати і поглибити свої знання в цьому напрямку. Вступив на заочне відділення історичного факультету педагогічного інституту ім. Горького. Закінчив його з відзнакою й одержав направлення до аспірантури цього ж вузу. Вчився знову заочно. Працював, і досить успішно, після інституту заступником директора професійно-технічного училища з виховної роботи. Після аспірантури покликали працювати в обласне Товариство «Знання», спершу референтом. У 1982 році затвердили завідувачем відділу.У 1983 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Сільськогосподарська кооперація в добу НЕП». Через 11 років захистив докторську. Згодом став професором, завідувачем кафедри новітньої історії. Одночасно очолює науково-дослідний інститут селянства при Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького, редакцією фахового журналу «Український селянин», є головою наукового товариства істориків-аграрників. А з лютого 1999 року і досі він беззмінний голова Черкаської обласної організації Товариства «Знання».Власне, зі «Знанням» пов’язане все його життя. З 1972 року він у «Знанні». Спершу був лектором і своєю лекторською майстерністю здобув серед людей неабиякий авторитет, чимало років працював в апараті цієї авторитетної, потрібної людям і державі, яка дбає про майбутнє, організації. І ось тепер є керівником Черкаської філії.Характерно, що Анатолій Георгійович Морозов, як історик, популяризатор історичних знань у своїй науковій і просвітницькій діяльності ніколи не відходив від правди, не чорнив і не відбілював навіть найтрагічніші сторінки дуже складної біографії нашої країни, особливо пожовтневої. Подавав як було – подвиги і поразки, великі перемоги і прикрі невдачі, злети і падіння. Вони ж наші біль і горе. Вони ж і засторога від майбутніх помилок, від того, до чого призводить сліпа довіра і бездумне підтакування, підлабузництво і бюрократизм.Історія – великий учитель, якщо її об’єктивно висвітлювати, без отісування і лакування гострих кутів. А.Г.Морозов говорить у своїх лекціях: як було і як є, нічого не приховуючи, не виправляючи на свій лад. Хоч як це кому хотілось. Він спирається не на чиїсь бажання, а на конкретні дослідження, що їх роблять науковці та й він сам. А в процесі лекції переводить інформацію, в неї закладену, в площину життєвого інтересу і уваги кожного слухача, формуючи його думку і викликаючи громадянські почуття, поглиблене розуміння суті подій, що відбуваються в оновленій Україні.Вірою й правдою він служив і служить справі вдосконалення пропагандистської роботи. Допомагає молодим колегам розплутувати складні клубки протиріч нашої минувшини, аби вони не помилялися в оцінках явищ і людей. Учить своїм виступам достукуватись до людських душ, формувати культуру думок і почуттів, пробуджувати людське в людині. А вміння користуватися всім багатством виразних засобів, із маси слів і словосполучень створити найточнішу думку, пам’ятну фразу, наповнену силою, допомагає йому бути переконливим утверджувачем істини, благородного закону збереження добра.
Олійник Олексій Петрович (квітень 1925) –відомий український художник, уродженець Шполи. Малювати почав з шкільних років, але школу не закінчив, бо почалася Друга Світова війна. Після визволення Шполянщини від нацистів був призваний до лав Червоної армії. Брав участь у розгромі гітлерівської Німеччини. У 1946 р. недавній фронтовик став студентом графічного факультету Київського художнього інституту. Вчився у талановитих педагогів – професорів О.С. Пащенка і М.С.Єржиковського, у живописця О.Г.Максименка. У 1950-х рр. пише пейзажі, портрети, жанрові картини „Вечір на Росі”, „У Корсуні”, „Весна”, „Остап Вересай”, серії „Донбас”, ілюстрації до художніх творів тощо.
Оліферук Сергій Адамович(29.02.1963 – 25.07.1983) – воїн-інтернаціоналіст, уродженець Шполи. Йогодитячі роки минули в Сердегівці. Навчався в Шполянській школі №3. Після закінчення пішов працювати на завод запасних частин. Служив у десантно-штурмовій маневровій групі. Загинув під час виконання бойового завдання. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
Розенфельд Яків Йосипович (2.12.1892 – 28.09.1961) − відомий композитор і піаніст, уродженець Шполи. Після закінчення музичного училища по класу фортепіано, у 1919-1921 рр. навчався в Харківській консерваторії та в 1923-1927 рр. – в Ленінградській консерваторії. Як піаніст-концертмейстер почав виступати з 1906 р. З перших концертів показав себе обдарованим музикантом. Плідними в творчому плані для нього були 1930-ті рр. В цей період Яків Йосипович написав балет „Аристократка”, оперети „Зірка Парижа”, „Серця чотирьох”, „Джазотерапія”, „Весна на Стрілці”. Напередодні і після Великої Вітчизняної війни працював піаністом у Ленінградському держцирку та театральних колективах Новосибірська. У 1947 р. повернувся до Ленінграда, де й прожив до останніх років свого життя. В цей період створив низку різножанрових музичних творів: „Українська сюїта”, „Молдавська рапсодія”, твори для віолончелі, фортепіано, акордеона, естрадних оркестрів, музику до театральних вистав тощо.У 1950-ті рр. кілька разів приїздив на Україну, відвідував рідні місця.
Росохватський Ігор Маркович (30.09.1929— 8.06.2015)–поет, журналіст, письменник-фантаст, уродженець Шполи. Закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту. Більше 20 років працював журналістом, багато подорожував, брав участь у роботі наукових конгресів. Друкуватися почав у 1946 році. У 1954 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша книга — поема «Міст (Слово про Івана Кулібіна)». У фантастиці дебютував у 1958 році оповіданням «Море, що бушує в нас…». Науково-фантастичні твори Росоховатського відзначалися преміями на республіканських, загальносоюзних і міжнародних конкурсах журналу «Техніка молоді», призом журналу «Уральський слідопит». Ігор Марковичзнаний у літературі як автор більше двох десятків книг, серед яких науково-фантастичні оповідання, повісті, збірники науково-популярних оповідань „Стрілка годинника”, „У підводних печерах”, „Загадка „Акули”, „Зустріч в часі”, „Виток історії”, „Справа командора”, „Коли ти повернешся”, „Ураган” та інших. У співавторстві з І.Миколайчуком написав сценарій фільму „Під сузір’ям Близнят”. У співавторстві з членом-кореспондентом АН СРСР, лауреатом Державної премії СРСР А.Стогнієм видав науково-популярну книгу „КД – кібернетичний двійник”. Його твори перекладені на тридцять мов світу.І. Росоховатский був головним редактором київського журналу «Всесвітня фантастика і детектив». Член Спілки журналістів і Спілки письменників СРСР. Жив у Києві.
Таранець Анатолій Григорович (27.12.1938 − 11.06.1956) − випускник Шполянської середньої школи № 1, який загинув, рятуючи від пожежі майстерні Шполянської МТС.5 червня 1956 року учні випускного 10-Б класу вийшли на перерву після передекзаменаційної консультації з хімії. І тут вони побачили заграву пожежі над приміщеннями Шполянської машинно-тракторної станції, яка знаходилась на місці сучасного автопарку. Частина хлопців побігли до МТС і стали брати участь в гасінні пожежі. Серед них був і десятикласник Анатолій Таранець. Він кинувся з товаришами в палаючі майстерні і став виносити з них запасні частини до автомобілів і тракторів. І раптом в майстерні тріснула від вогню балка і впала на юнака. На ньому загорівся одяг. Коли Анатолій вибіг з майстерні, дорослі збили з юнака вогонь і відправили в лікарню. Але опіки виявились такими значними, що через шість днів 18-річний хлопець помер. Згодом на його честь вулицю Садову перейменували на вулицю А. Таранця, а в 1986 році в пам’ять про героїчний вчинок випускника на фасаді Шполянської ЗОШ був розміщений горельєф Анатолію Таранцю.
Тугай Жанна Георгіївна (Сатарова)(4.04.1937) − українська акторка, народна артистки УРСР (1987) уродженка Шполи. У 1958 році закінчила Київський театральний інститут (клас викладача Семена Михайловича Ткаченка, визначного театрального режисера, який у свій час був ректором вищезазначеного інституту та директором Київського драматичного театру імені Івана Франка) і починає професійну діяльність у Львівському театрі юного глядача. З 1959 року працює у Львівському театрі Радянської Армії (інші назви театру: Всеукраїнський Театр Червоної Армії, Театр Українського Військового округу, Театр Київського особливого військового округу, Театр Північно‑Західного фронту,Театр Сталінградського фронту,Театр Забайкальського фронту,Театр Одеського військового округу, Драматичний театр Прикарпатського військового округу, Драматичний театр Західного оперативного командування,Муніципальний театр). З квітня 2011 року рішенням Львівської міської ради театр перейменовано на Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. У 1987 році Жанні Тугай присвоєно звання народної артистки Українки.
Фефер Ісаак (Іцик) Соломонович (23.09.1900–12.08.1952) – єврейський поет, перекладач, громадський діяч, уродженець Шполи. Дитинство і рання юність Іцика складалися важко: смерть батька, скромні заробітки матері-панчішниці, тяжка праця в Шполянській друкарні з 12 років, революція, громадянська війна. І.Фефер вступає до партії більшовиків, веде підпільну роботу на Київщині та в Києві, зайнятому денікінцями. Тут був заарештований, сидів в одній камері з поетом Василем Чумаком. Звільнений з в’язниці повсталими робітниками. Після звільнення працював редактором газети і партійним функціонером у Звенигородці, невдовзі переїздить до Києва. У другій половині 20-х рр. Фефер активно включається в літературне життя. Він пише вірші, поеми, п'єси, публіцистичні твори. Дебютував у 1919 році у київській газеті «Комуністіше фон» («Комуністичне прапор»), друкувався в газетах «Югнт», «Найе Цайт», «Фолкс-Цайтунг», «Штерн», «Украіне», «Пролетаріше фон» і інших. Став одним з керівників київської літературної групи «Відервукс» («поросль» на ідиші). З 1922 по 1941 рр. поет опублікував 30 збірок віршів, поем, балад, казок. Серед них збірки – „Про себе і таких як я”, „Смерть Елі”, „Камінь на камені”, „Знайдені іскри”, „Шпенер” („Тріски”), „Юнаки”, „Змагання” та ін. Він перекладав єврейською мовою твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Бажана, М.Рильського, П.Тичини та інших поетів. У роки Другої світової війни став одним із керівників Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). У 1943 р. за завданням ЄАК побував у США, Великобританії, Канаді й Мексиці, ведучи збір коштів на антифашистську боротьбу, формуючи світову громадську думку. Став жертвою сталінських репресій. 12 серпня 1952 року Фефер був розстріляний за вироком спеціальної судової колегії у справі ЄАК разом з іншими діячами єврейської культури СРСР.Реабілітований у 1955 році.
Фінаровський Григорій Абрамович (2.01.1906 – 25.11.1979) − видатний український композитор, уродженець Шполи. У 1933 р. він закінчив Харківський музично-драматичний інститут (класа С. Богатирьова). 1952-1973 рр. — відповідальний секретар Харківської організації СКУ. Г. А. Фінаровський – автор оперети, музичних комедій («Пальмовий острів», «Весна йде містом»), кантати «Пісня братерства», симфонічної поеми «Пісня про сокола», хорів, пісень, музики до драматичних вистав, обробок українських і казахських народних пісень.
Хороший Валентин Іванович (23.08.1948) – заслужений працівник культури України (1992), директор Черкаського музичного училища імені Семена Гулака-Артемовського (з 1982 р.), уродженець Шполи.За останні роки більше 50 студентів училища стали переможцями і вибороли звання лауреатів багатьох міжнародних та всеукраїнських конкурсів виконавської майстерності: «Юність, творчість, натхнення» (Угорщина), «Гірське сузір’я»(Словаччина), «Провесінь» (Кіровоград), «Софіївські сурми» (Умань).
Черкаський Давид Янович (23.08.1932) – український режисер-мультиплікатор, Заслужений діяч мистецтв України (9 листопада 1995), Народний артист України (2010), академік Академії телебачення (1997), член-кореспондент Академії мистецтв України (1998), уродженець Шполи. В 1955 р. закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. Працював художником Творчого об'єднання художньої мультиплікації «Київнаукфільму».З 1964 р. — режисер цього об'єднання. У його режисерському доробку понад 20 кінострічок. Серед них: «Колумб» причалює до берега» (1967), «Містерія-буф» (1969), «Чарівник «Ох!» (1971), «Якого рожна хочеться?» (1975); серіали — «Пригоди капітана Врунгеля» (1978), «Лікар Айболить» (1984), «Острів скарбів» (1988) та ін. Згадані кінотвори здобули визнання у глядачів, стали помітним явищем національної культури. Як сценограф працював у Київському дитячому театрі, в Київському та Одеському оперних театрах. Роботи кінорежисера вирізняються яскравою оригінальністю художнього вирішення, тонким смаком, фантазією та гумором. У його фільмах вражають віртуозність анімаційної техніки, виразність кіномови, малюнка, чітка розробка мізансцен. Режисер постійно вишукує нові пластичні форми, залишаючись вірним своєму стилю і творчій манері. Фільми майстра увійшли до скарбниці національного та світового анімаційного кіно. З 1990 по 1993 рік Д.Черкаський працював над художнім анімаційним 4-серійним фільмом «Божевільні макарони». За період з 1992 року — створив понад 200 музичних та рекламних кліпів. Визнанням високого професіоналізму і таланту Д. Черкаського стало присудження йому призів та нагород вітчизняних і міжнародних кінофестивалів. Він — президент Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів «КРОК», одного з найпрестижніших і найавторитетніших кінофорумів Європи та світу; незмінний голова журі фестивалю телевізійних програм «Оксамитовий сезон». 2006 року вийшли друком книги: «Поймав обманом вдохновенье», «Некамасутра».
Черній Іван Іванович (04.02. 1925 – 1995) – почесний громадянин Шполи, ветеран війни та праці, який працював головою Шполянської міської ради. В період його трудової діяльності в місті велося будівництво лікарняного комплексу, поліклініки, житлових будинків, проходила газифікація Шполи.
Шемет Борис Семенович – заслужений працівник сільського господарства України, кавалер двох орденів Леніна, двох орденів Трудового Червоного Прапора, ордена „Знак Пошани”, уродженець і почесний громадянин м. Шполи. Він 35 років (1954-1990 рр.) очолював шполянський колгосп «Маяк» (раніше колгосп носив імена Горького та Жданова).